Російськи костюми XIV-XVII ст.

костюми жіночі

Вторник, 27 Июля 2010 г. 14:53 + в цитатник

Російські артилеристи 17ст.

Загальна характеристика костюмів

Татаро-монгольська навала надовго затримала розвиток Русі і спричинилася до майже двохсотрічного її відставання від передових на той час західноєвропейських держав. Загальний занепад позначився на всіх сферах життя і характеризувався розривом торговельно-економічних і культурних зв'язків з іншими країнами, господарським і суспільним застоєм, дальшим посиленням експлуатації трудящих мас, покріпаченням селянства. Боротьба за збагачення панівної верхівки призводила до міжусобних воєн. Проте сили опору народу не були зламані: рух проти поневолювачів зростав. Народні маси в XIII—XIV ст. багато разів виступали на відкриту боротьбу проти татарських завойовників. Завдяки героїчному опорові населення руських земель сили татаро-монголів були ослаблені і країни Західної Європи були врятовані від спустошливої навали кочівників.

«У ХІV- ХV ст. на Русі відбувався повільний процес подолання роздрібненості й створення єдиної Російської держави. її основну територію становили землі Влади-миро-Суздальська, Новгородська, Муромо-Рязанська, а також частина земель князівства Чернігівського. Центром об'єднання руських земель і формування єдиної держави у ході наполегливої боротьби з іншими політичними центрами стала Москва». Завдяки об'єднанню і зміцненню Русі під владою московського великого князя створилися умови для приєднання до Російської держави захоплених татарами земель. У 1480 році Русь визволилася від татаро-монгольського іга.

Російська держава на чолі з Москвою почала швидко розвиватися: збільшувалася її територія, зростала військова могутність, зміцнювався міжнародний авторитет, відновлювалися й розширювалися зовнішньополітичні, торговельні й культурні зв'язки із Сходом і Заходом. Феодальні відносини всередині Русі цього періоду продовжували розвиватися. Разом з тим посилювалася феодально-кріпосницька система експлуатації трудового народу: завершувався процес покріпачення селянства. Соціальна прірва між розбагатілою привілейованою верхівкою феодального суспільства і жорстоко експлуатованою масою трудящих поглиблювалась. Швидко зростали міста. Вони ставали центрами внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Новий розквіт ремесел стимулювався збагаченням царського двору і знаті. Велику роль у житті Московської держави відігравала православна церква, яка розбагатіла за рахунок придбання величезних земельних володінь і підкорила своєму контролю все духовне життя суспільства. Усі ці явища в суспільному житті держави відбувалися в умовах збереження самобутньої культури, успадкованої з часів Стародавньої Русі.

У період XIV—XV ст. «відбувалося становлення великоруської, української і білоруської народностей. їхньою спільною основою була давньоруська народність». Хоч доля всіх трьох народностей складалася по-різному, мова їхня, культура і побут залишилися близькими.

Тривале відособлення Русі від інших країн сприяло дальшому розвиткові давньоруської культури цілком самостійним, своєрідним шляхом, а становлення великоруської народності і зміцнення Російської держави в XVI - XVII ст. закріпили ці відмінні особливості російської культури і побуту. Вплив Заходу ставав помітним лише з другої половини XVII ст. і то тільки в придворних колах. Аж до кінця XVII ст. він був ще незначним і суттєво не позначався на міцно усталених своєрідних формах побуту й культурних традицій.

Російські костюми XIV—XVII ст. дуже відрізнялися від західноєвропейських і загальним своїм виглядом, і окремими елементами. Вони розвивалися цілком самостійно і являли собою подальшу еволюцію давньоруських костюмів X—XIII ст. Основа давньоруських костюмів: сорочка й порти — у чоловіків, сорочка — у жінок — у XIV—XVII ст. хоч і в дещо зміненому вигляді, мала спільні для всіх верств суспільства риси одягу. Зовсім зник тільки візантійський одяг знаті. На давньоруську основу поступово нашаровувалися нові типи одягу, майже винятково верхнього, серед якого переважав уже розстібний. Проте загальний вигляд костюмів істотно не змінився завдяки тому, що і в чоловіків, і в жінок продовжував побутувати довгий, неприталений одяг і зберігалося багато давніх традиційних елементів костюмів, а також способів носити й оздоблювати їх. За відмінностями, часом значними, в російських костюмах X—XIII і XIV—XVII ст. що помітні при поверховому з ними знайомстві, криються наявність спільної основи, сталість давніх форм і звичаїв, пов'язаних з наступністю культури.

Існує думка, згідно з якою «власне російського одягу зовсім не існувало» (В. В. Стасов) і російський костюм являв собою лише варіант так званого східного костюма. Під останнім, звичайно, малася на увазі узагальнена «рівнодіюча» із середньовічних костюмів Арабського Сходу, Ірану, а також татаро-монголів. Такий погляд, безперечно, помилковий і суперечить фактам уже тому, що російський костюм у XIV— XVII ст. поряд з деякими рисами схожості із східним костюмом, істотно від нього відрізнявся. Наприклад, йому був зовсім не властивий такий майже обов'язковий для східного костюма елемент, як жіночі штани, шаровари. Непереконливим є і посилання на татаро-монгольський вплив, оскільки він був незначним, і не тільки щодо костюма, а й щодо російської культури взагалі. Татаро-монголи на загарбаних землях у масі не розселялися, релігію, побут і внутрішній устрій на Русі не порушили. Крім того, своїм загальним суспільним розвитком вони перебували на значно нижчому рівні. Безперечно, в російському костюмі XIV—XVII ст. можна виявити елементи східного походження, очевидно, запозичені з костюма близькосхідних країн. Такі, наприклад, відкидні (розрізані біля пройм) або фальшиві (пришиті біля пройм у вигляді смуг) рукава каптанів, таф'ї (невеличкі шапочки, в усьому аналогічні східним тюбетейкам), а також ряд назв (каптан, сарафан, ферязь). Разом з тим нема жодних підстав стверджувати безпосереднє запозичення всього російського костюма періоду XIV—XVII ст. (зокрема, розстібного) в народів мусульманських країн Сходу. Адже розстібний одяг здавна існував на півдні Російської рівнини — ще у скіфів. Крім того, сам тип розстібного одягу, який побутував на Русі, істотно відрізняється від поширених на Сході форм. Поява розстібного одягу на Русі відноситься до XIV ст. а в XV ст. його вже носили всі верстви населення. Спочатку існував тільки однобортний варіант, без глибокого заходу, з застібкою впритул, потім, починаючи з XVI ст. виникла й інша форма — з заходом верхньої поли наліво. Останній варіант згодом перетворився на специфічно російську національну народну особливість одягу. Перенесення застібки на правий бік навіть ще в XIX ст. вважалося гріхом. Майже ніде на Сході, за винятком хіба що Індії, розстібного одягу з заходом наліво не зустрічалося. Отже, коли навіть припустити запозичення розстібного типу одягу взагалі зі Сходу, слід підкреслити, що в Російській державі у XVI ст. була вироблена нова, цілком самостійна, оригінальна, самобутньо-національна його форма - з заходом наліво. Розстібний тип верхнього одягу в XIV—XVII ст. з'явився внаслідок подовження аж до самого низу грудного розрізу давньоруської свити. Можна припустити, що такий розріз вперше застосовувався у військовому одязі, щоб зручніше було сідати на коня, а далі проник і в цивільний костюм. Що ж до заходу наліво, то й ця особливість, очевидно, пов'язана спочатку з потребами військового одягу.

Для російського воїна, який діяв у бою головним чином шаблею, неминучим було подання наперед правого боку корпуса. Таке положення, природно, потребувало заходу переднього розрізу одягу наліво, щоб зброя противника не могла проникнути у щілини цього розрізу. Недаремно ще до татаро-монгольської навали грудний розріз давньоруської кольчуги і бармиця завжди застібалися на лівому боці, створюючи в цей бік невеликий захід.

Однією з характерних особливостей російського костюма XIV—XVII ст. був успадкований від раніших часів прямий крій одягу, ускладнений лише вставлянням клинців, які дещо розширювали його внизу. Аж до XVII ст. одяг продовжували шити суцільно кроєним, і відрізні ліфи навіть наприкінці XVII ст. траплялися тільки в чоловічому каптані-терлику та жіночій кофті-шугаї. Сталість прямого крою пояснюється збереженням давньої традиції неприталеного силуету як канону російського чоловічого і жіночого костюмів. Неприталеність у довгополому одязі надавала костюмові вигляду солідності, спокою, величності, що відповідало всьому ладові життя верхівки панівного класу — вотчинного боярства з його господарсько-культурною замкненістю, застійними формами побуту, схильністю до старовини й безконтрольним самовладдям. Намагання підкреслити солідність, багатство і благополуччя у боярсько-дворянському середовищі викликало до життя звичай носити не менше двох (а часом і більше) верхніх убрань — основного й додаткового. Ознакою солідності й заможності стала огрядність, яка не припускала приталеності й породила особливий спосіб носити чоловічий пояс дуже низько на стегнах, через що живіт випинався. Неприталений одяг, який не тільки виключав підкреслення природних форм тіла, а, навпаки, приховував їх, відповідав вимогам християнської релігійної моралі. Внаслідок цього неприталене, пряме, довгополе, звисаюче вбрання міцно ввійшло в побут усього народу і стало загальнообов'язковою характерною особливістю російського костюма усіх верств населення протягом XIV—XVII ст. Литпе в XVII ст. вперше з'явилися три типи приталеного верхнього одягу — станові каптани (які дістали таку назву тому, що мали обтягнуту по стану, звужену в талії спинку), «польські» каптани й терлики з відрізними ліфами. Водночас спостерігалось і певно укорочення каптанів. Петро І на початку свого царювання наприкінці XVII ст. одягнув у короткі каптани потішних. Проте приталені й укорочені каптани були тільки в чоловічих костюмах (майже винятково придворної молоді); шили їх не дуже приталеними. Під безпосереднім впливом християнської церкви в російському костюмі остаточно утвердилася перейнята від давньоруського костюма X—XIII ст. традиція закритого вбрання, яка не припускала будь-якого оголення тіла. Таке вбрання цілком, з голови до ніг, закривало торс і кінцівки і стало специфічним, властивим для російського костюма XIV—XVII ст. Закритий, неприталений і довгополий російський костюм чітко відрізнявся від тогочасного західноєвропейського костюма XIV—XVI ст. з його відкритими вище колін ногами, туго натягнутими панчохами в чоловіків, з щільно облягаючими платтями з глибокими декольте, що оголювали шию, плечі й груди, з відкритими жіночими зачісками. Порівняно з ним російський костюм відзначався винятковою скромністю. Сталість його закритих форм завжди була пов'язана також з особливістю природних умов країни — суворим кліматом.

Соціальна диференціація російського костюма XIV—XVII ст. була дуже помітною. З'явився одяг, що побутував лише серед панівних верств суспільства — бояр і дворян (наприклад, чоловічі охабні, ферязі, терлики, платна або жіночі літники й тілогрії). Вирізнялися своєю формою головні убори феодальної верхівки (таф'ї, магерки, гор-латпі шапки) й окремі елементи, як-от: відкидні рукава, коміри тощо. Виявом непричетності до праці класу експлуататорів були також довгі (майже до подолу) рукава — символ неробства. Спільними для широких верств населення залишалися нижній і так званий горничний (який складався з сорочки і штанів — у чоловіків та з сорочки — у жінок), а також новий верхній одяг: чоловічі зипупи, каптани, шуби і жіночі сарафани, душогрії, шугаї. Проте всі ці форми, однакові за кроєм, у різних верств суспільства досить помітно розрізнялися якістю матеріалу, кількістю та характером прикрас. Селяни, як і раніше, шили одяг з домотканого полотна і грубої шерсті, рідше — з привізних бавовняних тканин з набивними узорами. Посадські люди в містах носили верхній одяг з привізних цупких бавовняних тканин і частково з пофарбованого сукна. Купці використовували для свого одягу дорогі іноземні сукна й тонкі шерстяні тканини, а також легкі шовки. Бояри і



дворяни одягалися переважно у привізні узорчаті, нерідко золотні шовки, парчу, бархат і тонкі шовки (камку, тафту).

Чоловічий і жіночий костюми, особливо феодальної знаті, зовні були дуже схожими: обидва мали довгополий неприталений верхній одяг і чоботи. Деяке вбрання було навіть спільним, як, наприклад, опашні й однорядки. Коли на свої головні убори жінки надівали зверху ще й шапки, різниця і зовсім не відчувалась. Тільки в народному костюмі (або в горничному одязі знаті) ця різниця була цілком виразною: чолоовіки носили штани і сорочки до колін, а жінки—лише довгі сорочки, які сягали ступень. Але і в народі верхній теплий одяг (зипуни, сермяги) був однаковий і в чоловіків, і в жінок. Цікавою відмінністю чоловічого костюма від яїіночого була система застібок основного верхнього розстібного одягу: чоловіки застібалися тільки до пояса, а жінки — до самого подолу.

До кінця XVII ст. російське ткацьке виробництво було ще мало розвинуте. Вітчизняна продукція продовжувала обмежуватися домотканими льняними, конопляними або грубошерстими тканинами. Але розвиток торговельних зв'язків із зарубіжними країнами (особливо починаючи з другої половини XV ст.) забезпечував появу великої кількості найрізноманітніших ввізних тканин як із східних, так і з західноєвропейських країн (Італії, Іспанії, Англії, Голландії, Франції). Крім відомих уже в X— XIII ст. шовкових тканин парчового типу і легких шовків, досить поширеними в костюмі феодальної верхівки стали бархат (у тому числі ритий і золотний), блискучі глянцеві атласи (узорні й золотні), а також легка об'яр, яка фактурою нагадувала репсовий муар з витканим золотим або срібним хвилястим узором. Відома й раніше легка шовкова камка набула настільки великого поширення, що застосовувалася навіть для пошиття одягу серед городян, а іноді й серед селян. Особливо славилася дешева китайська камка — китайка з матовим квітковим узором на блискучому тлі, часто ткана яскравими шовками. З неї нерідко шили сарафани. Розкіш і пишність шовкових тканин, особливо парчі, золотних алтабасів і бархатів XVII ст. була винятковою. В окремих випадках, внаслідок перевантаженості золотом, набір такого матеріалу на одяг (6—8 м) мав вагу близько 15 кг.

Узори па шовкових привізних тканинах були дуже різноманітні й залежали від походження та часу їх вироблення. У XIV—XV ст. побутували ще візантійські тканини з характерними для пізнього періоду узорами — хрестами, зображеннями ангелів і святих у поєднанні з «картечними» фігурами й рослинним орнаментом. Такі тканини, особливо хрещаті (тобто з зображенням хреста), використовувалися переважно для одягу церковників. На перських («кизилбаських») тканинах, поширених протягом усього цього періоду, узори були зовсім іншими. Переважав дрібний, досить густий і складний рослинний орнамент з натуралістично трактованих квітів, листя і стебел гвоздики, тюльпана, шипшини, іриса, троянди, іноді з дерев із дрібним листям. Нерідко на тлі такого орнаменту були зображення тварин і птахів, а також постатей людей. Своєрідний декор мали не менш популярні, особливо з XVI ст. турецькі («турські») тканини. Вони відзначалися дуже великими й більш стилізованими рослинними узорами у вигляді опахал, гостроовальних клейм з розетками всередині, «турецьких огірків» тощо. Ще більшу різноманітність орнаментації мали італійські («волоські») тканини, які успішно конкурували із східними, починаючи з XV—XVI ст. Типові для доби Відродження узори із складними рослинними мотивами — стилізованими травами, квітами, плодами граната й ананаса, великими клеймами — змінилися згодом на пишніші узори у стилі барокко з введенням вазонів з квітами, джгутів, геральдичних корон та складних рослинних форм. Поряд із шовковими тканинами для пошиття одягу широко використовували тонкі шерстяні й суконні тканини, привезені з Англії та Голландії. Відомі під різними назвами (зуф, скарлат тощо), ці тканини мали безузорні, однотонні кольори і йшли на пошиття верхнього одягу як знаті, так і заможніших верств міського населення (купців та посадських людей). Ввійшли у побут і привізні зі Сходу дешевші бавовняні тканини. Найпопулярнішими серед них були міткаль (цупка, що нагадувала бязь, тканина), кумач (особливо червоний), кутня (смугаста тканина з домішкою шовку) і блискуча сатйнь (сатин). Ці бавовняні тканини замінювали дорогі шовки серед бідніших дворян і городян. З метою зробити їх подібними до узорних закордонних шовкових тканин па них вже російські майстри вибивали рослинні узори, що імітували орнаментацію привізних тканин у дещо спрощеному вигляді. У народному костюмі, як і раніше, переважали вибійки на полотні давнім традиційним декором — переважно геометричним або геометризованим рослинним узором, що перейшов з X—XIII ст. Домоткані льняні тканини залишалися основним матеріалом для пошиття народного одягу, а у вигляді тонкого полотна їх широко вживали і в костюмі панівних верств (для нижнього, горничного вбрання). Щоправда, у XVII ст. ці верстви населення користувалися й привізним голландським полотном вищої якості.

Кольори тканин були дуже різноманітними. Поряд з традиційним небіленим (суровим) полотном у народному, особливо чоловічому, костюмі широко застосовували фарбування у синій, зеленкуватий і червоний тони. З ввозом іноземних тканин надзвичайно збагатилася гама кольорів у російських костюмах. Турецькі тканини славилися глибокими темно-червоними, малиновими, ліловими фонами з блакитними, синіми й зеленими узорами. Перські тканини мали світліше і м'якше червоне, рожеве, зелене. блакитне і золотаво-жовте забарвлення. Італійські були особливо яскраві, насичені всіма (аж до білого) тонами кольорової гами.

Російський костюм XIV—XVII ст. порівняно з костюмом X—XIII ст. мав значно менше начіпних, рухомих прикрас. Повсюдно побутували переважно сережки й персні. Сережки — дуже різноманітні, нерідко східного типу, з підвісками — були жіночими прикрасами. Персні носили й чоловіки (на вказівному або навіть на великому пальці — напалки). До нового виду начіпних прикрас належали запони — аграфи або броші на шапках. Прикраси на самому одягові, навпаки, в той час ставали багатшими й різноманітнішими: гаптування кольоровими нитками (переважно червоними), золоте і срібне шиття капітеллю (крученим або плетеним з тонесеньких золотих ниток дротом) і биттю (срібною стрічечкою). Ажурні, схожі на мереживо, узорні нашивки з капітелі, що створювали каймові прикраси для одягу (по коміру, центральному розрізу і краях рукавів) з фігурно вирізаними краями, називалися круживом і мали велику популярність. Але особливого розвитку набуло перлинне шиття, що як прикраса костюма проникло навіть в середовище заможних селян. Уже з XV ст. обводка перлами узорів на тканинах перетворювалася на суцільну і поступово самі узори починали виводити перлинною ниткою, причому поряд із садженням (нашивкою перлинної нитки на тканину у вигляді узорів) розвивалося і власне нанизування (коли з низок з перлами створювався ажурний, наскрізний узор, що нагадував гіпюрне мереживо). Найпростішою і найпоширенішою прикрасою такого » тину були разки — дрібні сітки з перлів, які підвішувалися спереду, на чолі, до жіночих головних уборів; перли низали або рефіддю (тобто в косу, ромбовидну сітку), або решіткою (у вигляді квадратної сітки). Прикладом складнішої низаної прикраси з рослинними узорами й розводами можуть бути наплічники з перлів. Улюбленою прикрасою народного одягу були облямування, переважно з червоної тканини, розташовані у вигляді обшивки по швах сорочок і портів. В ошатному одягові їх нерідко робили із золотої тасьми або канітелі. Нарешті, ще більш, ніж раніше, як прикрасу російського костюма застосовували хутро. Ним облямовували шийний виріз, центральний розріз, краї рукавів і навіть поділ; хутряні коміри шуб і пристібні круглі хутряні коміри у жіночому верхньому одягові, а також хутряне облямування одягу та околишів шапок були на той час звичайними прикрасами.

Петлиці, які вже зустрічалися в давньоруському костюмі X—XIII ст. у XIV—XVII ст. стали дуже поширеною типовою прикрасою верхнього розстібного одягу чоловіків і жінок. їх нашивали по центральному розрізу з тасьми (нерідко золотної, завширшки 3—5 см) або із шнура. Довжина петлиць з обох боків розрізу становила приблизно 12—15 см. Розташовували їх рівномірно або гніздами по 2—3 штуки. Число петлиць значно збільшилося особливо в XVII ст. Навіть у чоловічому костюмі, де їх, як правило, нашивали до пояса або трохи нижче, кількість петлиць досягала 10—12. У чоловічому костюмі їх було переважно 5—8, а в жіночому, де вони йшли майже до подолу,— 15—20. Часто кожну петлицю прикрашали ще додатково зав'язками з петлями й китицями з країв і в центрі. Захоплення петлицями було настільки значним, що ними прикрашали пе тільки центральний розріз верхнього розстібного одягу, а й невеликі бічні розрізи (розпори) внизу і навіть іноді розрізи в проймах при відкидних рукавах.

Як і в X—XIII ст. в російському костюмі цього періоду ще по було прорізних петель. Усі петлі, принаймні до середини XVII ст. були тільки повітряні. їх накидали на різноманітної форми ґудзики, переважно не плоскі, а бутоноподібні, виготовлені з різних матеріалів: рогу, металу, дерева, шкіри. Поширені були також вузликові, круглі ґудзики із шнура, ґудзики, обшиті тканиною, і гудзики-кляпиші — довгасті дерев'яні брусочки. В ошатних костюмах багатої верхівки тогочасного суспільства нерідко траплялися ґудзики з коштовних каменів, перлів, ажурної скані, срібла з черню та золота, прикрашеного кольоровими емалями.

Характерною рисою російських костюмів XIV—XVII ст. можна вважати майже цілковиту відсутність пришитих до одягу комірів. Ця традиція походить від давньоруського костюма X—XIII ст. Як правило, всі види комірів робили пристібними: до одягу їх прикріплювали на ґудзиках або гапликах. Виняток становили шуби, до яких широкі хутряні коміри пришивали наглухо. Отже, у народному костюмі і навіть серед знаті (у більшості каптанів і в жіночому одягові) переважав безкомірний тип одягу. Пристібні коміри, являючи собою окремі елементи костюма, відігравали насамперед роль прикрас. Коміри були досить різноманітними: і невеликі (8—10 см заввишки) стоячі, що впритул облягали шию, коміри-намиста чоловічих сорочок і зипунів, і козирі, що з'явилися в XVII ст.,— високі жорсткі коміри, які затуляли голову з боків до вух (носили їх з каптанами), і широкі відкладні коміри, що спадали ззаду по спині на 20—ЗО см, і круглі різної висоти коміри, що прикрашали жіночі боярсько-дворянські костюми. Найчастіше такі коміри шили з дуже цупкої тканини і щедро оздоблювали кольоровим, золотим і перлинним гаптуванням. Жіночі круглі коміри часто робили з хутра, особливо з чорного, щоб відтінити білизну обличчя. Як прикраси дуже поширеними були й окремі зарукавки. їх також щедро оздоблювали шиттям, золотим гаптуванням, перлами. Усі види оздоблення російського костюма обмежувалися тільки одним типом — площинною орнаментацією, яка не порушувала простих і спокійних ліній та форм одягу. Ліпної, рельєфної орнаментації з самої тканини (оборок, рюшів, бантів тощо), які створювали примхливу, звивисту поверхню одягу, розчленовували й подрібнювали обриси ліній силуету західноєвропейського костюма, в російському костюмі протягом всього розглядуваного періоду майже ніде не зустрічалося. Носили верхній розстібний російський костюм наопашки, тобто накинутим на плечі, без просовування рук у рукава. Іноді навіть накидали тільки на одне плече. Особливо часто носили таким способом шуби. У російському костюмі, принаймні до початку XVII ст. не було кишень.

Чоловічі костюми

Основний одяг сорочки штани

Источник: www.liveinternet.ru

Другие товары